Віжки часу

одночасно у небі вечірньому з різних сторін
віжки часу в руках атлантичних тримають
жовте сонце розчавлене мов мандарин
білий місяць як срібло привезене із Китаю

над хребтами навік закарбованих в кригу
чиї башти вдивляються в перші далекі зірки
як в написану ззовні й середини книгу
де проходи між прірвою темні й вузькі

де проходи між днями сумні та веселі
як думкѝ для яких не існує здавалось межі
скорпіони що не уявляють себе без пустелі
чи існуючі тільки в урочищах жовті вужі

як паломництво птаха політ під луною
не десь там не десь тут не тоді і не нині
різні води течуть однією і тою ж рікою
поміж двох берегів що належать людині