Атлаські кедри

згорають в вогнищі гігантському миттєво
ці високі атлаські кедри прекрасні дерева
їх попіл вітром рознесеться згодом
повітря з океану пахне сіллю з йодом

та запах зольний відчувається на дотик
він майже нікотин тому такий солодкий
птахи не бачать дим і скелі не зважають
вглядаючись у світ атлант не знає жа́лю

вглядаючися в день розмірено і тихо
хитається вгорі і ледве чутно диха
щоб не здійняти грім й снігами не припасти
за марністю всього зі слів Екклезіаста

складаючись в вірші будуючи столиці
бездонності душі так схожі на криниці
і все що треба є і все що є то треба
такий глибокий сон таке високе небо

мовчати не про те що рухає словами
збирати дощ в пальто важкими вечорами
вглядаючись у світ атлант не знає жа́лю
пісок рівняє слід думкѝ не заважають

опалюючи дім брекетами з Атласу
зима колись мине лише питання часу
насамперед тепер вже майже зрозуміло
нам кедрами рости в пустелі пощастило